Feb 08

Разом назавжди

Це історія про почуття, яке окрилює людей, наділяючи їх великою силою за рахунок прихованих можливостей людини. Про почуття, яке може здолати великі перепони і з’єднати дві щасливі душі закоханих людей разом назавжди

В основу цього твору лягли реальні події які трапились в одному з міст України. З етичних міркувань я навмисне не називаю ні імен, ні назв місцевостей чи інших деталей, котрі могли б вказати на людей, з якими ця історія трапилась.

„Что есть любовь? Безумие от угара.

Игра огнем, ведущая к пожару.

Воспламенившееся море слез,

Раздумье – необдуманности ради,

Смешанье яда и противоядья”.

В.Шекспир

 

Нас зв’язував рік важких відносин. Зараз, коли Він розтанув у вічності, я озираюсь назад. Крик розпачу розриває усю мене зсередини. Він був таким бездоганним, якимось неземним. Ми щиро кохали один одного, але все погубила я, точніше моя високомірність. Гралась на чужих почуттях, і як не банально, сама ж і потрапила у їх тенета. Його чарівна посмішка пропалювала до глибини душі, до самого серця. Але так важко позбутись своєї старої ролі, скинути амплуа амазонки, жінки-завойовниці, непідступної й неприборканої, і – підкоритись. Насолоджуватись святим почуттям, що називається коханням. Правду кажуть, найбільша перемога – це перемога над самим собою. Я вдавала з себе сильну, неприборкану, недоступну дівчину. І, що було найстрашнішим, в цю казочку повірила й сама. Підкорювала серця багатьох чоловіків, гралась ними й покидала наче іграшки, що надоїли і шукала нову жертву своїх розваг. Підкоряла увесь світ, а себе не перемогла, не змогла відкритись Йому. От зараз і розплачуюсь за свої помилки.

Рік, Він приходив під мої вікна, дарував квіти та дорогі подарунки. Рік, Він говорив про своє кохання до дівчини, що поселилась назавжди у Його серці. Рік, я ігнорувала ці освідчення. Рік, щоночі вткнувшись у подушку не стримувала емоцій. Виплакавшись лише під ранок, засинала з Його іменем на вустах і наміром розказати про своє кохання. Проте, наставав такий самий день, як і усі інші. Він намагався наблизитись до мене, а я – віддалялась.

Минав рік. Інший уже давно б відступив. Але не Він. Його почуття були такими ж палкими, як і в той день нашої першої зустрічі. І от, рік безглуздих ігор, зламав мене. Я вирішила остаточно розірвати порочне коло. Коли чергової ночі подушка просочувалась моїми слізьми – вирішила зателефонувати. Не стала чикати ранку. Боялась, що знов не зможу. Підняла трубку, набрала знайомий номер, нічну тишу розривали довгі гудки, десь на другому кінці телефонних з’єднань. Наважилась, зателефонувала і… сказала. На душі одразу стало так легко і приємно наче після сповіді. Ми розмовляли до ранку. Слова кохання лились з мене нестримною рікою. Якою ж дурою я була коли стримувала свої почуття увесь цей час. Проте тепер усе зміниться. Вперше я засинала спокійно обнявши подушку. Лише маленькі краплинки щастя котились по моїх щоках. Як стало затишно і спокійно на душі. Так проспала до обіду.

Прокинулась півтретьої. До шостої, коли мав прийти Він, залишалось зовсім мало часу. Я бігала по квартирі намагаючись зробити якомога кращий інтер’єр. З рук все валилось, а ще ж було потрібно приодітись, зготовити вечерю, купити торт.

Годинник пробив зап’ятнадцять шоста. Стіл уже був накритий приготовленою вечерею. На столі поставила свічку. В спальні, навколо ліжка також поставила маленькі круглі свічечки. І тут я замітила, що стою посеред квартири в халаті з фартушком. Швиденько побігла до шафи, вибрала моє найулюбленіше вечірнє плаття, яке спеціально берегла для такого вечора. Чорне, довге, обтягуюче на бретельках і напівпрозорим шарфиком, який я небрежно накинула на оголені плечі.

Залишалось п’ять хвилин. Я очікувала миті Його приходу, рахуючи кожну секунду, наче відправлення літака. Здавалось, що секундна стрілка завмерла і ніяк не хоче відрахувати тих декілька хвилин, що залишились. Скоро має прийти Він, мій Єдиний і неповторний, який зробив мене щасливою, а стрілка все відмовлялась іти. Секунди перетворювались у вічність. Очікування було нестерпно-важким.

Час минав, а Його все не було. Свічка на столі уже догоріла. Я починала сердитись. Як він міг так запізнюватись? Невже я сама стала жертвою його ігор? В той вечір, я проклинала Його і знов вткнувшись у рідну подушку, заливалась слізьми усю ніч. Коли зранку прийшла подруга і розповіла новину, я немала уже сили плакати, і лише дивилась кудись удалечінь.

“Він поспішав до тебе, – розповідала подруга. – Купив квіти і шампанське, переходив дорогу до свого автомобіля. Чи то водій запізно побачив Його, чи дорога була слизькою і неможливо було загальмувати… Проте, як би там не було, але водій одразу ж утік. Не пригальмував, не вийшов подивитись, чи жива людина, яку збив. Можливо Він ще був живий і Йому можна було допомогти… Він так і залишився лежати на розбитій плящі шампанського й розкиданих квітах.”

Отак, тільки но я Все одержала, як одразу це Все і втратила. Не змогла втримати своє щастя в руках.

Після похоронів усі , в тому числі і Його батьки, проклинали мене. Казали, що це я погубила Його, що хоча б про людське око заплакала, коли труну забивали цвяхами. Я б рада була заплакати, але давно уже всі сльози виплакала.

Його не стало. Життя втратило сенс. Все навколо зробилось сірим, похмурим. Два рази хотіла накласти на себе руки, проте щось чудом мене рятувало. Після однієї такої невдалої спроби, Він приснився мені і сказав, що ще не час. Що скоро прийде і забере мене до себе. І я стала чикати. Подруги казали: “Навіщо так мучити себе? Так і збожеволіти легко”. Вони не вірили, а я знала і чекала, що Він прийде.

Минав рік з дня тієї трагедії. Ще один рік страждань і розпачу про втрачене кохання. Багато хлопців увивались навколо мене, а я й надалі зберігала Йому вірність. У спину чула: “Дурна, забудь. Його все рівно не повернеш. Озернись, навколо стільки красенів, до того ж багатих й розумних, готових весь світ кинути до твоїх ніг. Це ж на сьогоднішній час така рідкість.”. “Нехай, – відповідала я, – нехай. Проте я кохаю лише Його. Як подивлюсь після зради в очі, коли Він прийде?” У відповідь чула: ”Божевільна”.

Нехай говорять, а я все рівно дочекаюсь Його. Він ж обіцяв, що прийде й забере мене, і ми будемо разом.

І от настав той день, коли рівно рік назад, я одержала велике щастя в Образі Його, і рік, як я Його ж і втратила. Зранку сходила до церкви й поставила свічку за упокій. Потім сходила на кладовище де Він був похований. Довго сиділа там, аж поки не почало смеркати. Йшла по вулицях повільно, не кваплячись. Заздрила перехожим, які повертаючись з роботи спішили до дому, до своїх коханих. Помаленьку, то тут, то там запалювалось світло в домівках. Будинки ставали схожі на новорічні ялинки, поблимуючи неоновими рекламними вивісками і світлом у затишних квартирах. Коли я добралась до свого помешкання то було уже зовсім темно за вікном. Моя квартира, аж ніяк не була затишною, без Нього. Усе здавалось чужим, негостиприємним і взагалі, порожнім.

Разом назавждиЇсти зовсім нехотілось, тому приготовивши каву, я сіла з горнятком на підвіконник. Світло не стала засвідчувати. Мій погляд сковзнув по нічному місту, наче вартового, що намагався розгледіти щось незвичайне. Але усе було нормально, як і у будь-який вечір наприкінці робочого дня. Хтось вивів собаку на прогулянку, хтось забирав дітей із дитсадка. Увагу мою привернула закохана пара. Вони йшли двоє, тримаючись за руки. Про щось говорили, сміялись, цілувались. Ніхто їх не заважав. Якби можна було б заглянути у їхні очі, то можна було б помітити, що нікого не існує для них окрім них самих. Він бачив лишень її, а вона – його. Усі були щасливими, усі мали пари. Навіть зорі веселились підморгуючи вогниками одна одній. Лише я була самотня і нещасна у своєму коханні, як і місяць, що ніяк не може зустрітись із своєю другою половинкою, – сонечком.

Я уже не могла стримувати потік сліз, який лився з моїх очей. Кава стала уже зовсім солоною від краплинок крові моєї душі. Біль і розпач переповнювали мене. Хотілось кричати й вити на місяць наче самотній вовк.

Я обняла коліна й опустила голову на них. Не хотіла бачити нічого й нікого. Не знаю скільки так просиділа, як раптом відчула ніжний дотик на голові. Це була чиясь рука. Вона повільно опустилась по потилиці гладячи мене. Від її дотику зразу якось на душі стало спокійніше й затишніше. Потім я відчула, як взявши ніжно за під борідок, хтось підняв мою голову. І лишень коли та ж рука витерла сльози з моїх очей, побачила чоловічу постать. Він стояв наче ангел у всьому білому. “Не плач, – прошепотів лагідний голос. – Я прийшов тебе забрати.” Я була наче загіпнотизована. На очі ще більше навернулись сльози, але на цей раз уже від радості. “Дочекалась…” – і з цими словами кинулась до Нього і впала в Його обійми.

Горнятко перевернулось, а залишки кави вилились на паркет. Проте я не зважала на це. Для мене існував лише Він і Його міцні обійми. Не почула і як наступила босими ногами на осколок розбитого горнятка, що впало з підвіконника. Лише Він і я, та наше кохання. Усе перестало існувати та зникло наче і ніколи нічого більше й існувало. Наче ми були одні в цілому світі, а все інше – було в іншому.

Він узяв мене на руки і не перестаючи цілувати поніс у спальню. Як тільки ми у неї увійшли, кімната спалахнула тисячами маленьких свічечок. Здавалось, наче усі амурчики світу злетілись сюди, щоб присвітлювати нам маленькими ліхтариками. Якщо добре прислухатись, то можна було почути їх веселий сміх, що супроводжувався ніжною мелодією кохання наших двох сердець. Тоді я почувала себе найщасливішою дівчиною у світі. Все було таким нереальним наче уві сні. Він так ніжно тримав на руках, що мені здавалось наче лежу на хмаринках. Вони мене окутують і поглинають. І от я уже сама їх частинка. Лише коли мої ноги торкнулись підлоги, зрозуміла, що ще знаходжусь на цій грішній землі. Землі повній бід, нещасть та несправедливості, але про це думати зовсім не хотілось. Краще відчувати Його дотик ніжних рук, поцілунки солодких губ.

Разом назавжди

Підчиняючись Його волі халат сповз з мого тіла, а я повільно опустилась і лягла на ліжко. Він стояв якусь мить і дивився на мене. “Яка ти чарівна.” Лише промовивши ці слова, одразу покрив моє тіло поцілунками. Спочатку цілував чоло, потім носик та щічки. На мить затримались Його губи, на моїх. Солодкий і водночас п’янкий присмак “ударив” мені в голову. Усе закрутилось, попливло перед очима в божевільному танку кохання. Амурчики весело гомоніли про щось і водили навколо нас хоровод. І в цьому круговороті ми повільно піднімались на хмаринці.

Руки мого коханого пестили мої груди. А в момент коли серце почало шалено калатати, знов відчула дотик губ уже на моїй шиї. Цілував усю. Не пропускав жодного місця, покривав поцілунками кожний сантиметр мого тіла. Поцілунки були такими впевненими і водночас ніжними, що можна було зрозуміти, чого Він хотів. Обов’язково найде і дістане потрібне. І коли губи зупинились в поцілунку на моїх грудях, я збагнула, це те, що Він шукав.

Провівши по своїх губах язиком, щоб хоч трошки зволожити їх, я проковтнула слину. У роті створився приємний солодкуватий присмак. Я ще більше притиснула Його до себе. Хотілось відчути дотик тіла ніжний, рук рух відкидаючий волосся з мого лиця. Відчувати, як Він пестить мій сосок, як язичком малює чудернацькі фігури на грудях, як ним прокладає дорогу до моїх губ.

Бажання зростало всередині з кожним поглинанням Його у мене. Солодкий присмак в роті змінився на кислуватий. Якби Він не провів язичком по губах моїх, то вони й надалі були б сухими.

Амурчики підносили хмаринку все вище і вище до вершини блаженства, спокою і бездоганності. “А вони не вірили, що Ти забереш мене,” – прошепотіла я. “Що?” – перепитав Він. “Нічого, Коханий. Просто сказала, що кохаю Тебе і ми тепер будемо разом назавжди…”

 

На наступний день, міліція в одній з квартир знайшла тіло мертвої дівчини. Вона лежала оголена на ліжку у спальні. На її лиці завмерла щаслива посмішка. На тілі дівчини не знайшли жодних ознак насильницької смерті. Справу одразу ж закрили за недостатністю доказів у вбивстві.

8 коментарів до “Разом назавжди”

sumnamelodiya

9:53 am / 9 Feb 2008

сумно (

Pasha!

10:49 am / 9 Feb 2008

Чому сумно? Вони ж стали “разом назавжди”…

sumnamelodiya

12:02 pm / 9 Feb 2008

але ж це сталося після смерті (

Pasha!

12:24 pm / 9 Feb 2008

але ж душі об’єднались… Тіло – тлінне, душа – безсмертна…

sumnamelodiya

1:46 pm / 9 Feb 2008

ок, це в мене такий світлий сум )

це так, справжня любов вічна і перемагає навіть смерть

Андрій

3:28 am / 17 Feb 2010

якась маячня

Oxana

2:01 pm / 24 травня 2010

Це занадто просто – в житті все набагато складніше, болючіше

Pasha!

4:14 am / 25 травня 2010

Згідний. Життя побудоване на емоції, навіть можна сказати, що ми її заручники.

Коментувати